Світло крізь радіацію: шана нашим героям-чорнобильцям

Вони тримали фронт там, де не лунали постріли, але кожен вдих міг стати останнім. І тримають його й досі — тепер уже енергетичний, але не менш важливий. За плечима 22 працівників АТ «ВІННИЦЯОБЛЕНЕРГО» — Чорнобиль. 13 з них щодня приходять на роботу, аби світло не згасло в наших домівках. Але ніхто з них не забув той день, коли світ перевернувся.

У переддень 39-ї річниці аварії на ЧАЕС у Товаристві зібралися ліквідатори — не для параду, а для живої, чесної, до болю справжньої розмови. Вони згадували те, що не забувається. Те, що і сьогодні болить.

«Ми не думали про себе. Ми рятували майбутнє», — повторювали чоловіки, чиї очі побачили те, чого людська свідомість не мала б знати.

Генеральний директор АТ «ВІННИЦЯОБЛЕНЕРГО» Юрій Касіч поділився не лише словами вдячності, а й власними спогадами. Він згадав, як Чорнобиль розірвав юність, як багато років потому побував у Прип’яті.

«Ті кадри, що ми бачимо на екранах — страшні. Але коли йдеш спустошеною школою, коли в тиші дихають тобі в спину покинуті будинки, вимерлі вулиці… — це вже не просто страх. Це пам’ять, яка стискає горло», — сказав він.

Серед героїв зустрічі — Василь Дученко, водій міської дільниці автотранспорту. У 1981-му він розпочав роботу на ЧАЕС, а у квітні 1986-го опинився в самому епіцентрі трагедії.

«Ми гасили, зупиняли, не думали — робили. Не було часу питати “чому я?” Була лише задача: не допустити гіршого», — згадує він. Його слова — прості, але з них струменить сила.

Коли ліквідатори покладали квіти до пам’ятника, тиша стала гучнішою за слова. Вони згадували тих, хто залишився у тій весні 1986-го. Ділилися спогадами, а ще — планами: зустрітися наступного року. Бо поки вони поруч — ми пам’ятаємо. А поки пам’ятаємо — ми живемо.

Ці люди не шукають слави. Вони просять лише одного — не забувати. І щоби Україна світилася — не від вогню, а від світла, яке вони бережуть для нас.